Та-а-а-к, народ... Серия "сами виноваты".
Сочетание ваших предварительных поздравлений меня с днем рождения и некоторых возлияний по случаю наступления Нового года вылилось в некий опус, приведенный ниже. Написан он на украинском языке. Если будет потребность, перевод сделаю позже...

Доброї пам'яті моєї бабусі.

...Вечір. Довга, покручена між хатами, вулиця. Коли йдеш вулицею, то з-попід боків тебе захищають від вітру тини обабіч вулиці, але як тільки вийдеш з-поміж хат, злий вітер продимає з усіх сторін, незважаючи на кожушину, яку зодягла на тебе бабуся, коли виходили з хати. Йти недовго, але зараз, коли сніг намітає великі кучуруги обібач дороги, коли темно і не чути ніде живої дущі, коли видно тільки дерева у снігу та самий той сніг, шлях здається таким довгим-довгим, немов потрапити подорожнім треба на край світу. І хоч дорогу вказують високі тополі уздовж дороги, але здається, що потрапляєш у якесь казкове місце, де нікого нема - тільки ти та сніг...

Хлопчина с бабусею йдуть до бабусиної сестри у гості. Йти залишилось недовго - хвилин зі п'ять, і вже навіть видно віконця хатини, куди йдуть подорожні. Щось темно у віконцях у хозяїв, але, можливо, вони у другій кімнаті...

Хлопчик обернувся. Малий та верткий, він, мабуть, вже давно би добіг до теплої хатини, але бабуся не встигає за ним, а залищити її одну посеред темної ночі він не може. Вона і так ледве-ледве шкандибає позаду, старенька. "Ось трохи почекаю, а потім швидко-швидко побіжу уперед", - думає дитина. Ще хвильку - і дитина біжить, поспішаючи до теплої хати. І тут...

Не знаю, звідки взялась попід снігом вздовж дороги ця глибока, скрита снігом, канава з водою. Вже більше місяця падав сніг, застеливши усе пухким покривалом, а вона так і не замерзла повністю, загорнута в білу-білу снігову ковдру. Чогось чекала... і дочекалась...
Дитина встигла пробігти по цій сніговій ковдрі небагато, кроків з десять. Десять дитячих кроків... І раптом - шубовсь... Ніби чорна ковдра вкрила її. І стало дуже холодно. Так холодно, що не було сил кричати та плакати...

...Світло. Дуже тепло. Якесь чуже, незвичне, ліжко. А недале від ліжка працює... телевізор. Справжній телевізор. Майже такий, як удома - в Києві. Але у бабусі на той час не було телевізора! І чому дитина зодягнута у чужий одяг? Хтось знімає одяг з дитини і з усіх боків намащує її якоюсь дуже пахучою рідиною, а потім знову зодягає і укриває ковдрою. Стає тепло-тепло, майже гаряче. Дитина дивиться на телевізор, але стомлені очі самі по собі потрохи закриваються, і дитина засинає...

...Ранок. Хлопчик лежить на своєму звичному місці побіля грубки. Поза закритими дверима чутно, як порається біля печі бабуся. Маленька та сухенька, вона ледве-ледве підіймає тяжкий чугунець і ставить його в піч. З вікна яскраво сяє сонечко. Воно кидає свої промені прямо на сніг, який лежить мало не до самого попідвіконня. На лавці коло ліжка лежить одяг хлопчика - випраний та сухий. Улюблена книжка лежить на підвіконні - саме там, де він вчора її поклав.

"Який страшний та чудернацький сон", - думає хлопчик.

...Середина 1970-х років. Січень... У селі, що знаходиться поблизу Києва, відпочиває дитина дошкільного чи молодшого шкільного віку... Що то було - шкільні вакації чи новорічна перерва у роботі дитячого садка, пам'ять не зберегла...